Я живу в Києві вже більш як п'ять років. Бажання завести собаку не полишало з перших днів. Були різні обставини, які не дозволяли це зробити. Спочатку життя в гуртожитку, потім ненормована робота. Але з часом ми зрозуміли, що ніколи не настане ідеальний момент, ніколи. Завжди будуть перешкоди. Тому вирішили не чекати ідеального моменту, а просто взяти собаку. Ти багато про що жалкуєш у своєму житті, але точно не про це. 

Історія починається із самого дитинства. Коли я народилась у нас жив вже старенький ердельтер'єр. Я його майже не пам'ятаю, але з перших днів свого життя я росла із собакою. Потім у нас з'явився різеншнауцер. І це був останній породистий собака в нашому житті. Коли мені було 12 років, ми з мамою дізнались, що є притулок для собак, почали їздити туди, допомагали чим могли. Так ми стали волонтерами і безпосередньо в нашому житті з'явились собаки, а згодом і коти з вулиці. Тому іншого варіанту, аніж собака з вулиці, для мене просто не існувало. 

Я хотіла білого і дорослого собаку. Хотіла біленького, бо мій перший знайдений вуличний собака був білого окрасу. Хотіла дорослого, адже чим старший собака, тим важче йому знайти родину. До того ж дорослий собака вже має сформований характер і звички, це не лотерея, як з цуциком. Але сталось усе навпаки. Із моїх уявних критеріїв співпав лише розмір: хотіла невеличку собаку для проживання у квартирі. У підсумку в нас з'явилось руденьке п'ятимісячне цуценя.

Знайомі попросили мене зробити фотосесію для двох сестричок-цуценяток, яких знайшли у себе біля дому. Це була чергова фотосесія, я вже фотографувала десяток собак для проекту Хочусобаку, але коли побачила Прінчі (тоді ще Мону), усю ніч не могла заснути. Вона вже жила два місяці в сім'ї, начебто усе гаразд, але після Нового року, на різдвяні свята її повернули. Тож Мона знову шукала сім'ю. Її сестричка була жвава і активна, вона так і залишилась жити з тими людьми, що її знайшли, а от Мона була перелякана і з неймовірно сумними очима. Саме ці очі не дали нам заснути тієї ночі і на ранок ми прийняли рішення забрати її до себе. Через тиждень після першого знайомства ми її забрали до себе. Перші секунди я просто сиділа біля неї і боялась поворухнутись. Прінчі заснула і солодко спала. Вночі ми всі разом спали добре, а о 8 ранку бігли на вулицю, бо боялись, що їй дуже треба. Прінчі ж нас не будила, і тепер може спати аж до обіду, точно не рання пташка.

Перші труднощі залишились і досі — це страх вулиці. Спочатку думали, що це банальна адаптація. Адже вона вже довірилась іншим людям, а вони її зрадили. Але вона до нас вже звикла і полюбила, а страх вулиці залишився. Хоч минув вже понад рік. Проте, вона все ж робить маленькі кроки до успіху, тому ми сподіваємось, що згодом все буде гаразд.

Коли я залишила вперше її одну вдома і вибігла на 15 хвилин до магазину, мені здавалось, що я чую її виття через десяток будинків. Насправді, це я собі нафантазувала. Перші рази, я залишала знімати відео, щоб дізнатись як вона себе поводить наодинці. Прінчі спала. Тому я припинила експерименти з відео і ми тепер спокійно можемо ходити на роботу чи відпочинок.

На вулиці у нас є друг шоколадний лабрадор і подружка хаскі. Їй подобається бігати з великими собаками, хаскі не може її наздогнати. А маленькі собаки бояться Прінчі через її гіперактивність. У нас є лише одне місце, де Прінічі добре себе почуває не вдома, саме там ми і робили фотосесію. Там вона обожнює бавитись з собаками. А на вулиці може й огризнутись, якщо до неї підходять, адже дуже боїться усього. Тому ми дозволяємо іншим підходити лише на схилах, там вона точно кайфує.

Прінчіпесса з нами з 14 січня. Ну і за класикою, ми не уявляємо як жили без неї. І це правда. Так, є складнощі, ми їх разом долаємо. Але те, скільки щастя вона нам приносить — не описати жодними словами. Ми обидва поспішаємо після роботи додому, адже знаємо, що на нас чекає тепленький клубочок. А зранку стало важче прокидатись, тому тепер треба виділяти зайвих півгодини для того, щоб разом пообніматись у ліжечку.

Не задумайтесь, але думайте. Звісно, треба зважити багато нюансів, житло, фінанси, можливості. Але ніколи не настане ідеальний момент. Якщо ви готові взяти собаку — беріть! Усі проблеми вирішуються, ти знаходиш можливості і живеш щасливішим життям, це гарантовано!