Про те, що я хочу взяти собаку, я думала вже давно, однак у голові постійно був список різних порід, які зовнішньо чи за характером мені дуже подобалися. При цьому я розуміла, що це є радше забаганкою. Остаточно на моє рішення взяти собаку з притулку вплинули кілька факторів. По-перше, це загальна ситуація в країні та місті з безпритульними собаками – при такій їхній кількості цілеспрямоване розведення тварин виглядає щонайменше нераціонально. По-друге, мене надихав досвід інших людей: наприклад, як у західних країнах господарі переважно гуляють з безпородними улюбленцями. Але найбільшим поштовхом було те, що мої батьки півроку тому теж взяли собаку, яку залишили попередні хазяї. Врешті-решт, не можна відкидати і людського фактору – коли ти береш собаку, у якої немає домівки, то ти робиш краще не тільки для себе (вдовольняєш свої бажання), але й для тварини.

Звісно, певні стереотипи були присутні – вони пов’язувалися, перш за все, з непередбачуваністю характеру собаки з невідомим минулим. Існують думки, що коли береш породисту тварину, то можеш краще зрозуміти її можливу поведінку та спосіб мислення, а також більш ефективно обрати систему виховання. Зараз я сприймаю це радше як стереотип, що спрацьовує далеко не у всіх випадках і може спричинити багато шкоди саме тим господарям, які не готові до унікальності своєї тварини. Говорячи ж про власний досвід – характер собаки цілком можливо зрозуміти за ті два тижні випробувального періоду, які дають притулки та волонтери. Головне в ці тижні – активно залучати собаку до вашого звичного способу життя, відкривати для неї нові, досі незнайомі ситуації та бути уважним до стану свого нового друга.

Вперше я побачила інформацію про Сару (так я перейменувала Мішель) в одній групі на Фейсбуці (вже не згадаю назви), однак у той момент я була в іншій країні і не мала змоги зв’язатися з волонтеркою. А на наступний день після мого повернення я знову побачила пост із Сарою – вже на сторінці Хочусобаку. Я зрозуміла, що вдруге такий шанс втрачати не можна.

Насправді, у мене були певні критерії до собаки, яку я хотіла взяти. Він чи вона мали бути невеликі за розміром (бо я хотіла подорожувати разом з улюбленцем) і вже не бути цуценятками. У Сарі ідеально втілилися ці два фактори, а при зустрічі я просто зрозуміла, що ми підходимо одна одній за характерами.

Сара адаптувалася, як я вважаю, дуже швидко. Вона одразу доволі слухняно себе поводила, легко йшла на контакт (гралася, гуляла). Десь через тиждень до мене приїхали батьки з двома великими собаками – Сарі потрібно були лише кілька годин, щоб почати з ними бігати, спати й гратися разом. До всіх навколо вона ставиться дуже привітно, любить компанію. Водночас, дуже швидко стало очевидно, що Сара гарно розуміє, що від неї хочуть, вправно вчить команди. 
Вона вже зі мною близько півроку, хоча враження, що набагато довше. Сара в чудовій формі, стала більш активною в порівнянні з тим, як я її взяла. В квартирі та на прогулянках поводиться без остраху, вже як справжня домашня собака. Можливо, ще залишився острах перед великими скупченнями людей або незнайомими собаками, однак вже незрівнянно менше, ніж було раніше.

Що б я порадила родині, яка хоче взяти собаку з притулку? 
Головне – підходити до цього з відповідальністю та розуміти, що це рішення дуже довгострокове. Жодна втома або проблема не мають якось відбиватися на тварині, тоді як її проблеми завжди будуть стосуватися перш за все господаря.

Моя підготовка була перш за все моральною: відкоригувати свій графік, змінити ставлення до певних речей і бути готовою нести відповідальність протягом багатьох років.